голос у судовому крузі. І тобі, Герзет, не бракне гарних та роботящих невільниць. Будеш панією у гарно збудованому талямі та зберігатимеш серед пахущих кімнат у кованих скринях білє, одежу, дорогоціннощі. Ніколи не бракне тобі і солодкої любови, бо у нас у Пелясґії одна тільки жінка орудує не тільки домом але й серцем чоловіка.
— Ох, Евмаху! — усміхалася Герзет. — Кільки разів нагадаю собі Птахготепа, фараона, стару Ату зі святині, тільки разів бачу й пяного жреця з покусаною танечницею, покервавлені тіла, пошалілі від танцю дівчата. А тоді здрігається моє серце, наче від нічної чи полуденної змори. Все те, все те позад мене, а передімною щастя! Так, о так уявляла я собі його при боці любимого, у крузі рідні, при огнищі. Хай побережуть його твої й мої боги!
— Наші боги, Герзет! — сказав Ксант. — Вони одні для всіх, тільки ріжно називаються.
— Так як любов, Евмаху — відказала дівчина, — хай проведе нас до неї Ізида, цариця моря!
І взявши гарфу, вдарила кілька акордів, а в слід за сим під синє вечеріюче небо поплила пісня.
Ізидо, мати світлих зір,
Ізидо, мати моря,
Злети з пустих Синаю гір,
Сповни життям мертвий простір,
Добром країну горя.
Подай нам силу обоїм
Сю пісню проспівати,
Щоби се любе та ніжне
Чуття могуче і чудне
Потоком слів віддати.
Як вкриє світ синява ніч
В легенький далі фон,
Ти зійдеш з неба і тоді
Забються серця молоді…
Се твій зове закон.
Забудуть блеск та тьму нічну,
Забудуть світ без долі,
Ізиді серця дар дають
І голова на білу грудь
Схиляється поволі.
— Земля! земля! — залунав нагло голос моряка, що стояв на чердаці під ідолом золотого Мелькарта.
— Слава Мелькартові! Дяка Патекам! Земля! земля!
