Сторінка:Олесь Досвітній. Нотатки мандрівника. 1929.pdf/94

Цю сторінку схвалено

А чудесні малюнки вояків, маршалів, епізоди величних боїв знаменитих Т'єрів, хіба вони не записані в історію класової боротьби, хіба їх не читають сотні тисяч, мільйони французів?!.

І все це тут, в Парижі, в знаменитому „Музеї Інвалідів“, — ореолі мілітаризму „великої Франції“…

Тут не поможуть ні величні храми з єгипетськими гробницями Бонапарта, ні тисячерічні обеліски, виставлені на показ усім на Конкорді, і ніяке замовчування й замазування иншими красотами „Лувра“ очей тих нащадків, що лишилися, що голодують і… що дають велич Франції.

ЛУІЗА МІШЕЛЬ.

Ці нащадки час-од-часу дають про себе знати, вони бо збільшуються…

Луізу Мішель, учасницю Паризької Комуни, поховано на кладовищі ле-Валуа. Ле-Валуа — робітничий район.

Роковини її припали (1/II) в чудовий сонячний день. Десятки тисяч робітників висунуло на вулицю. Червоні прапори, з радянськими золотими зірками, кумачевими хмарками вкрили голови пролетарів. Тисячі рушили кепсько брукованими вулицями околиці… Гучно залунав „Інтернаціонал“ під проводом самого автора його музики, старенького Дежете…

Вулиці заповнені людом — не видко початку — нема кінця…

Ось змовк великий гімн і инші шереги підхопили „Louise-Michel et le drapeau noir!“

Кожну перехресну вулицю оточують кінні й піші блискучі поліцаї.