А чудесні малюнки вояків, маршалів, епізоди величних боїв знаменитих Т'єрів, хіба вони не записані в історію класової боротьби, хіба їх не читають сотні тисяч, мільйони французів?!.
І все це тут, в Парижі, в знаменитому „Музеї Інвалідів“, — ореолі мілітаризму „великої Франції“…
Тут не поможуть ні величні храми з єгипетськими гробницями Бонапарта, ні тисячерічні обеліски, виставлені на показ усім на Конкорді, і ніяке замовчування й замазування иншими красотами „Лувра“ очей тих нащадків, що лишилися, що голодують і… що дають велич Франції.
Ці нащадки час-од-часу дають про себе знати, вони бо збільшуються…
Луізу Мішель, учасницю Паризької Комуни, поховано на кладовищі ле-Валуа. Ле-Валуа — робітничий район.
Роковини її припали (1/II) в чудовий сонячний день. Десятки тисяч робітників висунуло на вулицю. Червоні прапори, з радянськими золотими зірками, кумачевими хмарками вкрили голови пролетарів. Тисячі рушили кепсько брукованими вулицями околиці… Гучно залунав „Інтернаціонал“ під проводом самого автора його музики, старенького Дежете…
Вулиці заповнені людом — не видко початку — нема кінця…
Ось змовк великий гімн і инші шереги підхопили „Louise-Michel et le drapeau noir!“
Кожну перехресну вулицю оточують кінні й піші блискучі поліцаї.