ного питання, що полотніють за рідну мову, культуру, що „гине під чоботом Москви“ — оці столовники чужоземної буржуазії, маючи в Чехії притулок, зовсім не цікавляться національним культурним розвитком тієї країни, в якій вони живуть і майже ні один з них не знає, не хоче знати, мови того народу, частина коштів якого йде на їх утримання.
Поети, белетристи, професори і політичні діячі — що їм би навіть по своїй „професії“ треба було вивчати чеську мову, а через неї й культуру, здебільша невігласи чеської культури.
Націоналізм, шовінізм, оплутаний неуцтвом, а не лише класовою ворожістю опанував більшістю цих диваків. Їм не тільки далеке всяке розуміння там якогось наукового соціялізму, матеріялізму й його філософії та розвитку людськости — їм далеке взагалі всяке розуміння культури — навіть буржуазної, уламком якої є вони самі.
І ці неуки — наївні немовлята — намагаються белькотати про культуру — про своє „українське“ (?) культуртрегерство…
Проте, ті з них, що позбавились маєтків, земельки, що скупили акції копалень галицької нафти, ті, що заборгувалися селянству за катування в часи гетьманщини — тільки ті мають ясну лінію, що визирає з-за спини Вишиваних, Скоропадських, хоч якби вони не намагалися приховати її своїми вболіваннями про рідну культуру.
Оскільки Чехія в свій „австрійський“ час ішла по культурному шляху вперед — принаймні в літературі, музиці й навіть театрі, остільки з
