мають на таке ватажків. А їхні ватажки чесно виконують свої обов'язки. Вони їздять з Праги до Парижу, з Берліну до Відня, — на прощу до Скоропадського, Вишиваного, Масарика, иноді завернуть до польської сестриці, навіть де-які з них посидять у присінцях Вашингтону… тихцем прикуповують акції копалень, і по дорозі, на всякий випадок, вкладають вимантачені „на повстання“ долари, марки, франки — до банків кількох держав… Щоб підбадьорити своїх „щирих“ — иноді завітають до них, таємничим тоном збрешуть в сотий раз про „розпочату роботу й, задуривши й без того диваків, — знову рушають в дорогу…
Але не всі такі. Є й такі, що зрозуміли врешті себе й своє становище, що ним спекулюють ватажки.
Вони зрозуміли, чого прагнуть їхні мандрівні вожді і згадали про своїх батьків, безштаньків. Але як тільки вони це відчують, з того часу вони стають „запроданцями“. Тоді їх позбавляється „допомоги“, їм вже небезпечно ходити їсти галушки до своєї чеської їдальні, і вони мусять гуртуватися окремо. Так висівається з мішаних шерегів чисте зерно, залишаючи кукіль. Так утвоюються два табори класово різних людей: націоналістична свідомість, опановується класовою і викришталізовані групи стають одні проти одних.
Цікаве явище. Викришталізоване, націоналістичне коло за різноманітними назвами „гетьманців“, „есдеків“, „монархістів“, і инших „соціялістів“ та „культурних діячів“ утворюють одно ідейне класово ціле. Ці знавці національ-
