Гадаємо, що про російську еміграцію нема чого казати. Хіба ми не бачили її в Німеччині? А от українська варта уваги. Хіба дарма кажуть де-які чехи: „не второпаєш, що воно у нас за країна: де не плюнь там і Україна…“
Ці не заводять ресторацій на кшталт колишніх царських князьків. Їм досить і тої „української їдальні“, що орендують чехи, але де земляки можуть поїсти галушок та вареників, згадавши при цьому про своє життьове призначення… Вони не вередливі і їм досить тої дещиці, що перепадає з антантівських кешень через чеську бухгалтерію. Проте ці „герої“ великі мастаки на свари й пасквілі. Особливо улюблені перегони між ними це — хто вигадає найдотепнішу лайку й пасквіль на своїх зрадників-радянців та на СРСР. Де-хто з них служить, а хто не служить, дістає так, за ясні очі, „допомогу“ і мріє про широкий Дніпро-Славуту, про чорні жупани та червоні смуги на голому тілі тих, що одібрали земельку й позбавили їх панування… Ні! — Вони ще боліють за „рідну“ культуру, за рідну мову й свій край — „где все обильем дишет…“ Багато з них це ті, що стали „щирими українцями“ в часи гетьманщини, або тоді, коли відкрилась каса Антанти, а найщиріші ті, що виїхали за кордон „на якийсь час“, ці просто звикли до того, що „така вже доля чайці небозі“ і чесно несуть свій хрест аж доки на Україні не замаячить стяг золотої пшениці й полтавського неба… Проте хіба їм не все одно? Хіба їхнє діло кумекати про що? Адже вони
