ків, поволі вивантажуючи деревляні скрині з чорними плямами „Форд“.
І все. Смутно в порту, тихо в порту… Справ нема, роботи нема.
Коли раніш повітря двигтіло від гомону, грюкоту й шуму молотів, коловоротів, парових підваг, то тепер тихий покрик сумної чайки дражливим відгомоном лунає серед тиші великого світового порту.
Колись тут, щоби налагодити зіпсований ланцюг, треба було пароплаву чекати тижнями на чергу, щоб причалити до доку — тепер сенсацією є на ввесь Гамбург і цілу Німеччину, що в порту робиться док для Стамбула.
Наслідки імперіялістичної війни поділили ринки і промислові центри, а пазурі, в які взято цей німецький порт, ніякі викрутаси соціял-зрадників не в силі розтяти.
Непотрібною тепер здається й велика техніка, що продовбала по-під водою ґрунт та створила залізо-бетоновий тонель, поверх якого хлюпощеться Ельба, що по ній сновигають десятитисячнотонні пароплави. Цей тонель, що не встигав своїми ліфтами з поверху землі спускати та підіймати валки вантажених авто та мажар, що миттю через тонель перетягали вантаження на другий бік Гамбургу — тепер стоїть сиротою і лише инколи радо спускає до себе за день пару мажар, яким пощастило винайнятись для перевозу меблі чи городини…
Наш мотор жваво сновиґає поміж доками й пароплавами, викликаючи здивовання поодиноких сирітливих людей, що без діла вештаються там… Колись — хто-б звернув увагу на якийсь мотор, що скіпкою метушиться величним мор-
