так обійдуться… Жодних комор… і убоге господарство купчиться тут-же у кімнатах… Правда, власники будинків, що споруджували ці труни, мали рацію: господарство таке, що вміститься і в самих цих малесеньких кімнатках: стіл, двоє стільчиків, пічка, пара рондлів, що висять тут-же на стіні, кілька тарілок, ложок та кухликів для кави, ліжко, сінники на долівці для дітей та на мотузці — лахміття, робоча одіж і білизна, а на гвіздку „костюм“.
Тут десятиліття — вік — плодяться, „виростають“, „живуть“ люди-робітники… Мала дітвора — сидить заперта в кімнатах од ранку до вечора, доки не прийде мама чи тато з роботи: на той час забивають вікно, щоби не вбилося… й замикають двері, щоби не скотилося по східцях… Підлітки вовтузяться на „вулиці“. Діти зелені, бліді, тонкошиї, тонконогі, тонкорукі… Дорослі — сірі, сухорляві, із впалими грудьми… вимучені, зелені… Завше бухикають, сухоти з ними ніколи не розлучаються… Більшість з них помирає в юнацтві і лише меншість, що робить на повітрі, живуть більше 35-40 років.
Десятки тисяч робітників замуровані в цих вулицях, в цих жахливих подвір'ях.
І за це кожен з них повинен ще платити 12–15 марок за житло…
|
„О люди, люди, небораки! |
сказав один робітник — складач, що колись був у Лейпцігу в друкарні й набиравши там Кобзаря вивчив ці рядки…
Ми розмовляли з ним про житлову справу…
