конні вентилятори не помагають. Проте, ви не сидите, як мумія, бо вузенькі вагонові ослінчики муляють своїми смужками і ви крутитеся, мов в'юн, а від сусідів, що щільно притислися до вас, вам стає знову гаряче… Що так тісно — то пусте, так заведено — третина метра на душу… а що сядуть коло вас сусіди, які мають трохи більше, ніж третину метра, так хіба кондуктор винен? Адже він мусить за правилами посадовити на ослінець чотирьох, тоді він спокійний, бо на дверях коридору у нього буде заповнено всі номерки… Що згодом вас по голові торохне валіза з полиці, — хто-ж тому винен — не треба всім пасажирам мати валізки теж довші, як триста тридцять сантиметрів і ширші як двадцять… тоді-б вони лежали рядочком і як-раз у сіточці, а не одна на одній; не випиралися б з вузенької полиці й не злітали-б вам на голову… Хто винен, що самі порушуєте порядки, заведені німецькою залізницею…
В такому веселому стані ви й не побачите, як промайне годин вісім, і ви опинитеся в Гамбурзі. Правда, спочатку ваші коліна, що цілий час були зігнуті під кутом в 45°, одмовляться розігнутися — але то-ж дурниця. Зробіть швиденько масаж, тріпоніть де-кілька разів і все минеться. Тоді ви вистрибнете з вагону прожогом як задьористе теля.
Поспішаєте до виходу. Але мимоволі стовпом спиняєтеся: ставите на асфальт валізу, бо перед вами напис „Halt!“. Звикнувши коритись написам, ви навіть забуваєте, що инші пасажири не спиняються і йдуть собі. Вас доганяє приятель і запитує, чому спинилися — й коли
