„Скачи, враже, як пан каже!“ Тільки паном тут лишилися вчорашні приятелі, а вони скачуть…
Таксомотор, чемно гойдаючи своїми німецькими ресорами (бідний Форд!), за кілька хвилин — домчить до вокзалу. Звичайно, шофер, за „німецькою“ звичкою ретельности, зробить пару зайвих кварталів, щоби більше підігнати плату, бо-ж приїжджі не знають шляху навпростець, а коли знають, так можна-ж відповісти, що „там сьогодні не можна їхати — заборонено“, а коли заборонено, це-ж по-німецьки — не аби-що! Чому заборонено — це не його справа. Далі хутенько мотне таксу, щоб непомітно побачити, скільки „натаксомоторило“ й скаже — сім марок, не забувши додати в це число пару марок од себе. Ваш німецький приятель купує квитки, а ви з земляком стережете речі та чекаєте разом ще одного земляка, що на „хвилинку“ одбився поголитися, там йому сказали поспішати нічого, бо потяг піде на Гамбург не о 9½ а о 10½, і таким чином він спізняється і лишається до другого дня…
Нарешті, квитки є, ви нервуєтеся за третього, йдете шукати до буфету, а щоби не було нечемно, замовляєте кухоль пива й хоч воно вам не до смаку, ви платите належні 20 пфенігів і 10 „на чай“, бо инакше не можна, — цього вимагають етичні правила користання чужою працею… Нарешті, за дві хвилини сідаєте в потяг, і він мчить вас в напрямку Гамбурга. Правда, що в вагоні душно стає — від опалення та тютюну й ви мусите відчинити вікно, инакше досконалі надві-
