Підвели славетну зірку екрана — центральну фігуру фільма „Дочка Рафке“… Росіянка… Нагадує дебелу ігуменшу з манастиря. Але приємно усміхається… Частенько зідхає…
— Я так звикла тут… Ніколи, ніколи не вернуся назад, хоча ось вас побачила й хоч ви хто й зна хто — а я рада… Я-ж не політична… люблю театр і кіно. Моє життя — це театр, кіно… але як згадаю… За віщо? За віщо одібрали од нас театри (ми з чоловіком орендували в Петербурзі, Київі, Одесі) і залишили нас старцями… Добре, що в нас було трохи в банках закордоном… Та й заробляємо — тут… правда, працюємо з ранку до пізньої ночи… Ой, так втомилася… я вже кажу чоловікові: Ну, для чого ото ми зберігаємо… А, проте, тягне… Якась звичка, та хіба одмовишся, коли платять готівкою…
Гримоване мертве обличчя не рухається, лише очі бігають, як у телиці… зідхає…
Її кличуть „на перший план“. Знімають фільм „Краса розкошу“. Служки без перестанку вощать поміст… Сотні „юпітерів“ з сотнями тисяч свічок сліплять кут ательє… Розкішні вбрання артистів, артисток, чудова бутафорія — приковують очі.
Для чого то все?
— Гора вже готова! — зараз в ній буде тонути й рятуватися один із джентельменів „Розкошів“.
А осторонь, мов курчата від шуліки, притислися біляві пажі — статистки.
Однаковий зріст, повиті смутком обличчя, позір на зйомку… Вони раді, що за двадцятигодинну роботу гри пажів дістануть по 2 марки…
