різних верств громадянства — що мимохіть тягне або туди або сюди. І розумніші, чесніші з них ідуть в робітничі лави.
Коли з радянської країни — значить більшовик. Коли більшовик — виходить червона пошесть. А коли пошесть — значить на фабрику капіталіста потрапити зась: слуги капіталу вхід забороняють… „Знаємо, що ви там будете робити. Знаємо, що тут не оглядом пахне“…
Соціял-демократи, що стоять на чолі кооперативного товариства великого споживчого підприємства — трохи вагалися… Потім певне стало соромно. Подумали, не сказали: „не зручно-ж буде одмовити — подумають, що ми боїмося комунізму… Адже-ж ми теж прагнемо до нього“… Але зиркнули до контори, чи нема кого з охранки з заготовленим наказом — „не пускати“. Але не було нікого.
— Тільки швиденько, швиденько! — Чорняві вусики, a la Wilgelm удаючи чемність, повели нас.
Фабрика годує що-дня хлібом і иншими споживчими виробами півмільйона берлінського населення. Правда, білий хліб, бісквіти, цукерки, вино, мінеральні води, сир, масло — не вживають робітники, навіть ті, що на фабриці — але „населення“ Берліну годується…
Механізовано, машинізовано чудово. Один робітник на автовагонетці перевозить що-години до склепів і звідти до фабричних цехів до 15.000 кіло різного продукту… Добре мусить робити…
