„А чого-ж оце тебе журба бере?“
„А тим, що нам так погано жити на світі. Вмер батько… і за мертвого плати подушне; і за живих плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба що-року платить подушне.“
„Дасть бог, вродить хліб, то й заплатимо.“
„Нехай-же передніше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зібрать та звозити в тік.“
Нимидора перестала веселої пісні співать, забрала відра, і вони обоє мовчки пішли до хати.
Микола ввійшов у хату, сів за столом, підпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хаті, готували вечерю, а він усе сидів і слова не промовив. Нимидора розказала матері за розмову з ним на городі.
„Чого ти, сину, журишся? Дасть бог хліб, то ми якось таки оплатимось. Ти-б, сину, пішов до Київа, поки не настала робота в полі, та помолився богу. Може-б нам господь послав талан та добрий врожай на полі,“ вговорювала мати сина.
Микола сидів і слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густі брови були насуплені. Микола мовчки вийшов у садок і пішов через садок на леваду. Сонце сідало за вербами, наче гасло, а в нього на серці неначе гадина сиділа, та все ссала та ссала за саму душу. Він усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре розділив долю між людьми: одним дав
