„Пусти!“ кричав Микола, посатанівши од злости.
„Ба не пущу! Яке право ти маєш зо мною биться!“ кричав отаман; „ти мені не пригонич і не хазяїн. Тут моя воля волить.“
„Ти думаєш, як ти отаман, то й велике цабе? Били ми й не таких панів, як ти!“ крикнув Микола з злістю й смикнув із рук дрючка так, що обшмульгав отаманові руки.
Отаман кинувся навтікача. На дворі наймит гарманував пшеницю, тягаючи волами колодку, чи вал по розкиданих і розвязаних снопах. Отаман перескочив через вал, через розвязь і побіг по-за волами. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю й тільки через це не дістав отамана дрючком по спині. Отаман побіг кругом хати, а Микола погнався за ним навздогінці. Отаман вскочив у сіни й запер двері засовом.
„Не виходь-же з хати, бо вб'ю!“ гукав Микола, гуркаючи кулаком у двері та торгаючи двері за клямку.
Отаман знав Миколині норови й справді заперся в хаті та й не виходив, доки Микола не ліг спати.
Микола вдосвіта забрав свої манатки й пристав до другої ватаги.
Отаманові було шкода Миколи. Він служив йому дуже добре, працював і падкував щиро коло роботи, помагав навіть в господарстві й був добрим крилашем. На другу весну він пішов до Миколи, перепросив його гарненько; і вони помирились і запили сварку й мир