підборіддя, — все в ньому виявляло чоловіка швидкого, проворного, навіть хижого. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нічну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядаючи скоса на якогось зайду.
„Звідкіля вас бог несе?“ спитав чоловік, витягаючи з гамана люльку й набиваючи її тютюном.
„Здалека, чоловіче!“ промовив Микола.
„А куди вас бог несе?“ знов спитав чоловік, запаливши люльку й потягнувши з неї дим так здорово, що тютюн затріщав і запалахкотів.
„І самі не знаємо, чоловіче,“ обізвався один бурлака; „ми йдемо на заробітки.“
„Певно, повтікали од панів?“ спитав чоловік.
„Може й повтікали; хто його зна…“ насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губів.
„Та й я втік од свого пана, і вже блукаю не один рік по цих степах. Я знаю тут усякі місця. Коли приймете мене до своєї ватаги, то я вам на степах скрізь дорогу покажу, і може стану вам у пригоді.“
Бурлаки дивились на чоловіка й мовчали. Швидка розмова, швидкі очі, проворні руки, проворні рушення, — все те було не підхоже до якогось віковічного хлібороба кріпака.
„Куди-ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дін, чи на Басарабію?“ знов спитав їх чоловік лепетливим язиком.