без апеляції, і вривок його розвідки, се видний знак на роздорожжу української полїтики — знак, перед котрим повинні стати тай задуматися глибоко власне ті земляки, що ще прихильні державній звязи України з Росією.
Зайва річ, гадаю, й згадувати, що й пробуток України під Росією після 1876 р. — пропащий час. Доказують се найкраще подїї послїдних років у Росії, підчас „революції“ й після неї — коли то на полїтичнім позорищі світа явився загал російських Українців: безсильний, безпорадний, несвідомий, майже кругом заляканий, чекаючий змилування від московсько-російських полїтичних дуків — дїйсний, жасний продукт їхнього пановання над Україною! І се в пору, коли тому загалови приходиться мати дїло майже виключно з офіціяльними російськими ордами, — відносно нечисленними, тай ослабленими, а раз, було, й лежачими! А що-ж то буде при заведенню в Росії „конституційного ладу“, з центрами: в Петербурзі, Москві (та мабуть і в Варшаві), коли російській Українї прийдеться мати дїло з десятками мілїонів, так кажучи, з'офіціялїзованих московсько-російських (а по части й польських!) орд, — усїх партій, від чорносотенної, аж до соціяльно-демократичної, — мілїонів, зіяючих централїзмом та ворожнечою до волї неофіціальних націй, особливо-ж нашої, української!… Та вони просто розтопчуть Україну так, що не можна буде й пізнати, де вона була!
Одно спасїння: вирватися з царства нашої пропащости, віддїлити й відгородити українську землю від Росії — як найшвидче, за всяку цїну, поки ще час…
