ські. Ми вже не будемо питати про те, чому так, коли вже козаччина перешкоджала вже років двістї мирному життю нашої землї і руської держави, то чому скасовано тільки українську козаччину, a зоставлено Донщину? Хиба степи Донські не так же потрібні для „миру і освіти“, як і Днїпрові і Днїстрові? Одповісти буде легко; Дон більш свій московському царству, вірнїщий йому, хоть і Донови врізано волї, бо й він колись бунтувавсь! Ну, та це ми залишимо! Ми зовсїм не заздримо „тихому Донови“, — хай живе, як йому любо, хай задержить зерно волї, як ще зосталось в нього, до других, лїпших часїв, поки воно зійде буйним деревом. Тодї він непремінно згада, що колись Дон і Днїпро, як правились сами собою, більш знали один про одного, нїж опісля, як над тим і другим стали верховодити петербурські канцелярії, а не ради козацькі, згадає, що колись співали кобзарі українські „славу війську запорожському і донському, з усією черню низовою на многая лїта, до кінця віка“. (Дума про те, як запорожський отаман Кішка вибавивсь із турецької неволї).
Ми лишимо других, а переглянемо, що ми самі, Українцї, виграли за остатні двістї років, як пропадали наші старі „негідні“ порядки, а заводились нові, московські і петербурські, буцїм то европейські.
Не знайдеш тепер такого европейця, котрий би не думав, що без волї народу, а при одній царській самоволї, не може добре жити нїяка земля, що народ не може добре правитись самими чиновниками,
