Шевченко узивав ту козацьку старовину „срамотньою годиною“; казав, що він би оддав половину свого віку молодого, тільки щоб забути тяжкі дїла батьків наших. Так то не жаль українським народолюбцям старовини своєї!
Чому-б і не так! Розумні Українцї давно вже перестали плакати за старою козаччиною, з її гетьманщиною. На Українї якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, — через те, що як нїдавно було тут щось подібне до власного царства та панства, то нїкому було привчити Українцїв пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені Українцї свою старовину, у 30–40 роки сього столїття, горстка людей покричала про славу козацької України, але зараз же сама знайшла в нїй плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з вчених праць Українцїв: з звісних усїм праць Костомарова, з коротких, але цїнних Лазаревського „Про крестян та панів на Українї (Малороссійскіе посполитые крестьяне, „Записки Чернигов. Статистич. Комитета“, т. 1. тай Очерки малор. фамилій. „Русскій Архивъ, 1875 р.), Антоновича (Послѣдніе годы казачества на правомъ берегу Днѣпра). Тай самий Шевченко, котрий попереду виспівував про „бунчуки й булави“ гетьманські, скоро приглянувсь до гетьманщини, побачив, що там давили простого чоловіка і торгували Україною, запродуючи її то москалеви, то королеви, крикнув:
|
Варшавське сміття ваші пани, |
