Плакати про старовину, бажати вернути її — завжди даремне дїло, а особливо для нас, слуг „простого“ українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо — не було ще нїколи на світї, а тільки буде колись, як люди стануть далеко розумнїщі, нїж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати остатні дві сотнї і два десятки років, після того, як козаки українські за приводом Богдана Хмельницького піддались під руку „царя Восточного, Московського“, у 1654 роцї.
Перше, що кинеться в очі, як глянеш на Україну в часи Хмельницького і на Україну сього часу — ось що: тодї була козаччина, тепер нема. Вчені люди, що пишуть історію, чужі, а то й наші, завсїгда кажуть: така зміна і мусїла буть; козаччина — дїло не пригідне для життя чоловічого; козаччина появилась у гіркі часи життя люду руського, тодї, як його неволив татарин та лях; козаччина
