лись украйінських сімпатій. Кілька чоловік Киян, що були там, перейіхали через Відень і за рекомендаціями моіх приятелів бували в Січі й познакомились там з Галичанами.
По йіх словам (власне покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолінського) Січ зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи — депутати райхсрату і де подавали „білу каву“ від якогось „совітника“ (чи не Лавровського?). Голова Січі держав промову, в котрій між інчим гаряче говорив про прихильність галицькоі молодіжі „до своєі питомоі церкви“ — „Та то він бреше!“ — прошепотів на ухо Зіберові й С. Подолінському один Січовик, котрий раніще вже був знакомий з одним з моіх приятелів, що був у Відні зі мною, й котрий бував за чічероне Киянам у Відні. — „Та то він бреше! Він такий же атеіста, як і ми з Вами! То він таке
