добродій НН. позволив мені прийти завтра о такій то годині на єго лекцію. Сподіваюсь, шо й Ви позволите, — прибавляю з формальноі віжливости.
— Ні, — каже, — не можна без дозволу Шкільноі Ради!
Мене мов водою облито. Та й професори змішались, а один замітив, що, певно, можна й без Шкільноі Ради.
— Ні, ніяк не можна!
Я просто ухам своім не вірив. Скрізь, в Німеччині, в Чехіі, в Італіі, Франціі, Швейцаріі досить було мені увійти в школу, обернутись чи до директора, чи до вчителя, сказати, що я сам професор, або показати карточку, — то всі двері мені були відчинені, все мені показувано, давано статути, справозданя, програми і т. і. А тут я прийіхав до єдиноі гімназіі з моєю рідною мовою, — і зась!…
Кажу се все пану Директору. — Не можна без Шкільноі Ради, — від-
