Завязали його в Київі в 1846–7 рр. найвизначнїйші, найкращі сили тодїшньої України: Шевченко, Костомарів, Кулїш, Гулак, Білозерський і иньші. Товариство се істнувало недовго — бо його видав доносчик. Але воно все таки встигло згуртовати наоколо себе доволї богато людей з українського громадянства, і досить виразно зазначило напрям нового Українства. Стаючи на ґрунтї української памяти про визвільну боротьбу — брацтв, козаччини, війн з Польщею за визволеннє українського народу, Кирило-мефодіївцї, поставили своїм завданнєм добивати ся скасовання на Українї всякої неволї, разкріпощення селянства, свободи віри, слова і друку, переведення повної рівноправности, знищення всяких класових привілєґій і нерівностей, поширення освіти й піднесення добробуту народнього. Останнью же метою товариство ставило заведеннє справжнього народовластя, на Українї і по всїй Словянщинї. Україна мала перетворити ся в окрему республїку з виборним на певний час президентом, щоб уся адмінїстрація і вся власть у нїй була виборна, „не по роду і мастку (цензу), а по розуму і освітї“. Кождий иньшй словянський народ также мав утворити таку демократичну республїку, і сї славянські держави, числом сїм або вісїм, мали обєднати ся в федерацію. В головах їх мав стати спільний словянський сейм у Київі, зложенний з депутатів сих словянських республїк, і виборний президент всеї федерації з кількома мінїстрами для спільних справ федерації (напр. для заграничних зносин).
Товариство істнувало недовго, бо вже весною 1847 р. членів його арештовано, розсаджено по вязницях і розіслано по далеких сторонах. На українство пішли всякі заборони і пострахи. Про те гадки і пляни Кирило-Мефодіївцїв пішли широко в громадянство, і від них веде свій початок сучасне Українство. Кирило-мефодіївцї, коли вернули ся з заслання, старали ся, поскільки се вважало ся їм можливим, проводити в дїло — коли не республїканські, то народолюбні пляни сього товариства, або обґрунтовували з наукового погляду свої старі гадки. Величезний вплив мала поезія Шевченка. Його вірші, хоч заборонені, широко разходили ся, а й ті що не були заборонені, були перейняті горячим протестом проти сучасного ладу, накликали до старих часів великої визвільної боротьби за волю і самостійність України. В тих писаннях, які виходили по за Росією — в Галиччинї, в Швейцарії то що, Українцї развивали далї гадки Кирило-мефодіївцїв про автономію України, про забезпеченнє її демократичного устрою — свободи, рівноправности, повноти національної культури — щоб у всїх галузях громадського і культурного житя українська людність могла задоволяти свої потреби в українських формах: українським письменством ориґінальним, українськими перекладами чужих лїтератур, українським театром, українскою школою, українською наукою, українським мистецтвом.
