Отож, ми могли провести на березі лише один вечір та, переспавши години чотири на судні, ще ранком з'їхати до міста не більше, як на дві години. Тому ми поспішали.
Хлопчина турок, з нерозбірливим ім'ям і охрещений від нас Махметом, користуючись з випадку, забрав нас п'ятьох на ялик, де треба було додержуватись якнайбільшої рівноваги й за дві ліри приставив нас на берег.
Ми стояли на суходолі. Тупали ногою об землю й з задоволенням говорили:
— Земля турецька.
Був вечір. Крізь темряву, з моря світили вогники „Ф. Літке“, праворуч зникали неясні обриси султанського палацу, ліворуч здіймались таємничі будівлі; в напрямку до міста йшов майданчик з деревами по боках, а в перспективі виднілась вулиця, освітлена лихтарями. Вулицею промайнув трамвай, промчав авто, десь близько було чути незрозумілу розмову.
Ми стояли трохи розгублені в цьому невідомому для нас місті. Один із нас знав трішки англійську мову, другий чи не гірше
