Сторінка:Микола Трублаїні. До Арктики через тропіки. 1931.pdf/72

Цю сторінку схвалено

ютах, щоб упорядкувати пакунки й валізки та почати готуватись до своєї щоденної роботи.

З мурень теж ніхто не показується. Там люди вже звикли до моря й в такий холод нічим іншим, як авралом, їх не виманиш на палубу.

Лише нас двоє та лікар затрималися тут. Останній флегматично, вже поглядом старого звичного моряка, розглядає нерівну, горбату поверхню моря, вкритого хвилями, що наче незчисленна отара могутніх, розбурханих сивих биків безперервно котяться по степу й із всього розмаху скакають на пароплав. Вони з силою б'ють у борт, розбиваються й бризкають або відскакують, чи піринають під кіль, або навіть перекидають розлютовані до піни свої вершечки через пляншир верхньої палуби.

Вітру немає. А море розгойдане, розбурхане, знервоване.

— Це мертва брижа, — пояснює лікар: — лише два дні тому втих шторм, що лютував на Чорному морі, й воно досі ще не заспокоїлось.