запросивъ Татаръ та й по̂шовъ помщатися за свои кривды, й битимусь, поки й насъ самыхъ стане!“
Дякъ почавъ, якъ и перше, умовляти, нагадувавъ про присягу, про одну вѣру, про ласку царску й прохавъ, принаймне, спинити ворожи̂ заходы, поки прийде указъ царскій.
Гетьманъ во̂дказавъ:
„Незручно намъ зъ великимъ во̂йскомъ стояти на мѣсци. У насъ немає запасу, во̂йско кривдитиме мѣщанъ и хлѣборобо̂въ“.
Дякъ зновъ почавъ умовляти та лякати козако̂въ гнѣвомъ Божимъ. Довгенько не згоджуючись, гетьманъ, нарештѣ сказавъ:
„Добре, я напишу съ тобою до єго царского величества й чекатиму царского указу во̂дъ сего числа три тыжнѣ й чотыри днѣ“.
„Такъ швидко? Я черезъ свою дебело̂сть не встигну, сказавъ дякъ.
„Бо̂льшь якъ чотыри тыжнѣ мы чекати не будемо, во̂дмовивъ гетьманъ, й по четырёхъ тыжняхъ почнемо битися съ княземъ Ромодановскимъ та зрадниками своими, що осѣлися по новыхъ мѣстахъ. Та ще ось що, якъ листъ мо̂й гетьманьскій прийде до царя, то приймає єго посольскій думный дякъ Алмазъ Ивановъ, а цареви показує не оригіналы, а копіи; самъ думный дякъ Алмазъ Ивановъ не зичливый нѣ менѣ, нѣ во̂йску запорозкому, й я гадаю, що во̂нъ до великого государя носить копіи не схожи̂ зъ оригіналами. Я самъ, якъ бувъ за писаря у Богдана Хмельницкого, то бувало, хто менѣ ворогъ, та пише до гетьмана, такъ я читаю гетьманови не те, що писано, умысне, що бъ гетьмана роздрочити на того, хто пише. Нехай царске величество скаже, що бъ думный дякъ Алмазъ Ивановъ не приймавъ нашихъ листо̂въ, а доручить комусь иншому; та нехай царь скаже читати передъ собою оригінальни̂ мои листы, а не копіи“.
„Думный дякъ Алмазъ Ивановъ, одмовивъ Кикинъ, зъ ласки єго царского величества, чоловѣкъ честный, тямущий и въ письменьствѣ, и въ усякихъ наукахъ фільозофічныхъ; єму царь довѣряє и доручивъ всѣ листы во̂дъ ро̂жныхъ христіяньскихъ и бисурманьскихъ державъ; нема єму на-що тобѣ й Запорожю бути не зичливымъ й не годиться тобѣ такъ ганьбити думного палатного чоловѣка єго царского величества“.
