Сторінка:Микола Аркас. Історія України-Русі (1912).pdf/53

Ця сторінка вичитана
— 32 —

брав він і на живих своїх вояків і на мертвих, кажучи, що се буде на їх жінок і дітей.

Але Цимісхій не кидав думки виперти Русь з Болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для Греків, і от, зібравши величезне військо, в-сам-перед пішов він до столиці болгарської — Великої Преслави, що була недалеко Шумли (тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода Святославів Сфенкел (мабуть Свенельд), а з ним був і болгарський цар Борис, син Петра, що його Святослав держав у неволі. Два дні боронилася Русь, але у велику пятницю місто було взято, Сфенкел з невеличкою купкою утік до Святослава, що сидів тоді у Доростолі, а царя Бориса Цимісхій признав Болгарським володарем. Се дуже вподобалося Болгарам і вони стали допомагати Грекам. З Преслава Цимісхій пішов до Доростола, обгорнув його навкруги військом, а з Дунаю своїм флотом. Велика січа була під сим городом. Вже Греки почали були перемагати Святославову дружину. Тоді він крикнув на свої вої: „Нема вже нам де подітись! Хоч неволею, а мусимо стати до бою; а не посоромимо-ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві-бо сорому не мають! А втічемо, то буде нам сором. Як поляже моя голова, тоді самі за себе думайте-гадайте“. Одбилася Русь од Греків і замкнулися вони у Доростолі. Три місяці видержували у місті, тяжку облогу, кілька разів хотіли вихопитися з міста, але їм не щастило. Грецький історик оповідає, що між вояками Святославовими було багато жінок, одягнених і узброєних, як чоловіки, і билися вони ще завзятіше од них. У-ночі виходила Русь з города, забірали побитих, роскладали на березі Дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви. Усе се робили з дуже великим галасом, співами й плачем.

У битві 24 липня (юля) Святослав був поранений і трохи не попав у неволю. Се була остання битва. Після неї Святослав оддав Грекам узятих в боях невольників, зрікся Болгарії й замирився з Цимісхієм. Склавши сю згоду, Святослав схотів побачитись з імператором. От що говорить грецький вчений Лев Діякон, що своїми очима все те бачив, про стрічу візантійського імператора з Святославом: „Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним. була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на йому була невеличка купа людей; усі гребли веслами й князь теж, тому його не можна було одразу розпізнати. Як човен підїхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, — тільки довга чуприна висіла на маківці: у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, — трохи біліщу, ніж у дружинників“.