команданта збоїться. Та й тоді діду: пропадьоска! Шибає дід гадками, а через дорогу навперед коней заяць: скакіць! Дід перехрестився, а їмості розсміялися.
— Щось вам, діду, не поведеться — каже командантова.
— Най ворогам нашим не ведеси — відмахується дід.
— Не поцілує вас ваша любаска — вгадує панотцева ґаздиня.
— А ви ще собі з любасками заходите — питає діда здивувана комендантова.
Дід обминає відповідь, приповідаючи:
Аби пані панували, аби пані жили —
аби пані молоденькі паничів любили!
Їмості впевнювалися, що дід десь в долішнім селі має ще свою любаску із молодшіх літ і допитувалися, скільки разів у місяць її відвідує.
Дід знов обминає те питання і відрікає, що все на світі є в Божіх руках, — а коли узрів при дорозі чистий жолібець, станув, роззубелав і напоїв коні, щоби відвернути увагу від себе.
Їмості видобули дві пляшки вина й казали дідові їх у воді застудити, а відтак казали їх розкоркувати і одну пляшку подали дідові, а другу поклали межи себе та й стали по черзі пити і своїми чоловіками вихвалюватись:
— Мій Вальорко — казала командантова — так мене любить, що все село вистріляв би за мене одну.
— А мій Ясьо — казала панотцева
18
