— Та чи пак, мій голубчику, срібло моє, золото моє! Чи справді не обіжали?
— Поправді не обіжали, — говорить Кармель.
— Та чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?
Тоді й каже Кармель мамі:
— Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та гордих багачів, жорстоких панів над ними. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!
Мати почала його вговоряти та потішати якомога:
— Такеньке вже ведеться, бач, зроду-віку та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити, — тішила й вговоряла, як вміла, а де слів не вистарчало їй то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.
Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора вдова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда з її Івасем. Сонечко вже закотилось і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітлії квітки ледви пахли, соловейки тільки ще своє щебетання налажували, як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світа вечірнього здалося вдові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньке стиснулось тісно й такечки
