Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/36

Цю сторінку схвалено

усякі. Сонце западало тудою тільки іскорцями, і квітки там розпукувались у тіні та у прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий розпускавсь там у два рази більш і дужіш; червона, пломениста шипшина розквітала тут пишніша й блідша і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати — ані птиця не порхала, ані вітер не віяв, — непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускують віти легенько й обоє — молодиця й дівчинка — всміхнуться і стрепенуться, й уявиться чоловік, — хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували; тут молодиця переказувала все, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм дитячим щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво — дурно тривоги не збивала та вчасу звіщала, коли що де непевно було.

Минула година віджалувана й відмірена на спочинок, прощалися, як кохалися, — з жалем та з болем великим, та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловік у гаї, молодиця з дівчинкою поверталися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знову побратися, і молодиця ходила там часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувши під горою, сливе за містом, недалечко від річки.