знову слідці Кермеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось теперки невзамірку більш, залягло, залягло сливе ще по всіх великих і глибоких ярах, по різних повітах.
Був великий гай, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького, глухенького хутірця, темно зеленів та шумів. Коли хто балакливий ходив би тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав молодицю з невеличкою дівчинкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчина з другим і як поспитати їх: »Кудою?« — одказували вони: »По гриби, або по ягоди на спродаж у місто«. І справді, щотижня, що три дні можна було б їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У цьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутно про жадні розбої.
Молодиця з дівчинкою йшла, вступала у гай і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко — в один мент — не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами й стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.
У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцні, широкі віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гіллячка сковзала між ними та й росла, росла увишень, звиваючись, кидаючись збоку у другий, начебто жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Долі поросли кущі
