Чули від неї люди, що, може, побереться вона до ближчого міста й там оселиться, теж може й дочапає аж до самого Києва; напевно ніхто не знав, куди вона побралася, ані де вона пристала на життя.
Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знову віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Всі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її малу дочку, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду, їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато та може теж і не так, як колись, дбали добре та піклувались щиро…
У їх хаті інша сімя домувала, господарювала, у садочку позрубувані були старі дерева, деякі понасаджувані молоденькі; у городі інші квітки позасіювані були цієї весни…
Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знову уявилися розбійники, Кармелюкове товариство, що знову Кармелюк отаманує, визволивсь, повернувсь. Вбогі люди ніби здоровіш зробилися на виду й не один попадався тоді бідак, який одежиною драний, такий постаттю багатий; не в одного тоді на обличчю, що його зсушала журба, скрушила нужда, грав усміх, завзятий, блискали очі жваво та хупаво…
А багаті знову заметушилися, знову перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди всі сполошили, сиплячи грішми, закупляючи судську дію — хочуть вони Кармелюка знову схопити, та міцніш зачинити, та дальш заслати. І почали знову гасати за Кармелем шукачі, почали
