скликнула: »Ми тебе не хочемо кидати, тату!« — двічі чи тричі, а далі обхопивши батька закованого рученятами, заплакала.
Тим часом пронеслося поміж купою: »Кармелюк! Кармелюк! Це Кармелюк! Де він? Де він!« — і ціла товпа, наче морська хвиля, порушалася й колисалася.
Казано рушати зсильним, і зсильні рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і товпа все прибільшалася, все голосніш чулося: »Кармелюк! Кармелюк!« Кидано гроші з усіх сторін, посилано услід: »Помагай Бог!« Вели мати за Кармелем, йшла жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій товпі завернутися.
— Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати, ледви дихаючи, а мала дочка цілуючи й милуючи тата, скрикнула: »Коли б же із тобою йти!«
— Усе буде, як кажеш, — промовила вірна піддана дружина.
— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.
— Рушать! Рушать! — і рушили.
Усе далі та далі. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледви вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небі з того краю, кудою зникли.
Стару матір вели люди, молода жінка несла плачучу дочку, товпа вся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сімю. Знову засвітилося в його хаті ввечорі, і всі
