Однієї темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в свойому садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не виявилася висока постать від долини, і тоді вона кинулася назустріч — як душа до раю — до свого Кармеля.
Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не міг довгенько придержувати у своїх зомлілих руках, ледви зміг слова промовляти:
— Гонять мене, як хижого звіря, Марусе, — промовив Кармель. — Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… товаришів розпустив…
— О, коханий, — каже Маруся, — і в нас тут були, питалися усіх — усі одказали: нічого не знаємо! Учора… Що це таке? — спитала вона змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики і скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люди з усіх боків.
— Держи! Лови! Маємо! Держимо! — рознеслося по тихій погоді уночі.
Схопили Кармеля.
— Марусе! — промовив він хутенько й тихенько, — Кажи, що нічого не знаєш, — чуєш мене, Марусе?
— Чую, — одказала Маруся.
Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи цьому правда, благаючи, щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і, як була у сорочинці, розхристана — кинулась до тата і вхопила за його рученятами.
