го думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає краще своє щастя або безталання — тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки, начеб справді не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками. Чого справді було ще ждати собі, чого? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому завязала. Ввесь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: »Душно мені щось, піду трохи«. Мати стара побурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: »Ні, ненько, я здужаю«. Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.
Пізно Кармель повернувсь до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло. Спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молода його дружина. Вона стояла на хатньому порозі й дожидала його, стріла й пригорнулася, начеб запитала: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?
— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її. — Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити це буття!
Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.
Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знову поспішається до знахорки; син вяне! син нудиться! Зовсім старенька з сили ви-
