і дуже високий та балакати не любив, а ще гірше не любив розказувати, і від його Кармель не довідався би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще мабуть любила вона розказувати — а краще, мабуть любила вона розпитувати — вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не промогла жадного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу й ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки все питав про своє. Вбачуючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маленька вона була й пруденька, немов пташка, та жадна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь від неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить Маруся, сирота, що немає в неї ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.
Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоча время словечком було обізвався, він сидів, як німий, перед нею і мельникова дочка знудилася з тим безмовним гостем, мабуть, на кінцю, бо покинула балакати, взяла шитво своє і сіла оддалік, і заспівала.
Пісня дзвінко співалась, шитво хутенько шилося й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: »нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого
