Сторінка:Марко Вовчок. Кармелюк (Краків, 1940).pdf/11

Цю сторінку схвалено

знову голосно, на все поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком, усе таки об тім самім співалося у його сумній, питаючій пісні, — усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітучі поля округи.

Вже великий гай йому на дорозі і шлях пішов тим гаєм. Величезні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гаєва, а при самій землі росте густо, й усяке зілля.

Кармель їде гаєм і співає, коли бачить — недалечко від шляху молода дівчина зриває якесь зілля й плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, і у такому смутку, що ледви чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мент, як побачив, скочив з воза й опинився коло дівчини:

— Добридень! — каже їй.

— Добридень! — одказала дівчина, глянула на його смутними очима й вщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: »Чого ти дівчино, плачеш?« А він дожида її слова одвічного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, як би приміг, — і бачить він, що це вбога й гірка дівчина: її білі плечі сквозють крізь плохеньку сорочку, спідниця на їй вицвіла, й уся в латках; на молодім личку нема румянцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, гарні очі впали й смутні, і сльози по щічках, як зупинилися, побачивши його, так краплями й дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — Спитав знову Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та