— Боїш ся, Галю? — пита козак.
— Галя не боїть ся, а як бо нападуть?
— Не бійсь, моє серце: то усе верзіннє — говорить козак. — Бувай собі спокійненька, Галю!
— О, нї, я не боятиму ся, коханий! Я не бою ся — одказує Галя.
І їхали вони далї темним гаєм, та усе, щасливі, розмовляли про щастєчко. А гай усе темнїв і Днїпро все шумів бистрійш. Спершу оступав гай шлях і їдучи вони чули пахощі гаєвих квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках висють ся голе каміннє, а на них наче настромлені стріли — сосни чорні: а у низу на зустріч їм бєть ся Днїпро, нагле завернувши свою хвилю круто у щілину. Тільки що встигло мигонути проти очей їм усе те, як на них кинула ся орда людей. Міцнії руки спинили воза, вхопили Галю, притиснули козака.
Галя примогла тільки скрикнути: боротись почав козак…
Не довга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим загальний вигук яросливий і козак захитавсь і впав коло Галї. У жаху вона схопила його і притулила до себе: у ляку вона чула, що кров поливає їй руки…
Уся орда побивала ся коло вбитого товариша й чули ся слова: “Не дихає! Мертвий!” І страшний плач чувсь і глухе питаннє: “Де поховати лучче!” і ступа у той і у той бік, пошуканнє… рили землю й викидали землю з ями…
