Сторінка:Марко Вовчок. Девять братів і десята сестриця Галя. 1920.djvu/51

Цю сторінку схвалено

Здаєть ся, так уже трошечку вони розмовляли й трохи одно одному сказало, а богато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче вхопили усе дальш у синє небо: стало сьвіжить, із Днїпра потягнує вітрець і з того берега перенїс пахощі тополь, ще там цьвіли саме. Не козак і не Галя схаменули ся що вже близько сьвітанє, а вже чайка днїпрова почула і пронеслась із кигиком понад Днїпром.

— Прощайте! — промовив козак.

— Прощайте! — промовила Галя.

І пішов козак шляхом у місто.

А Галя провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж зморив її коротенький сон до ранку — тут таки, коло віконечка, схиливши ся головкою на складені рученята ї заснула.

Як вона прокинула ся пломенистий соняшний промінь задав їй сьвітлом у вічі несподївано — вона проспала ранкову зорю — от собі маєш! І Галя засьміяла ся небувалому випадку і почала поспішати ся на роботу і вмиваячись, вона впустила кухлик із водою не хотячи ї відра вивернула невмисне і усе сьміяла ся сама із собою, за тим, бачте, що усе якось виходило несподївано, нежданно, негадано… разом… Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидче било ся її сердечко, а ще швидче вироювали ся мислоньки… Уявлявсь їй самотний, весїнний вечір коло віконечка, своя самотна пісенька, весїнна теплиця й мла, й сьвіжість і зорі мріють… і разом заступлений