собі й кожушок справиш… Добре, синочку?
— Добре, мамо! — одказує їй знов син.
— Хазяїн твій, здаєть ся, чоловік хороший буде, а як що там і випаде тобі у службі… яке там лихо — горе, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?
— Добре, мамо! — одказав знов син.
Вже більше мати нїчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука дусила її: вона сидїла вже мовчки та тілько дивила ся на старшого сина та усе тїснійше дусла її важка рука тая… А старший син задумавсь і недбало, невважливо одказував братям, що товпили ся у хатцї, стукали дверима, по черзї брали на себе чоботи, виходили у чоботах гуляти коло хатки, говорили про братову службу.
Місяць сьвітив у повнї, зорі наче палали — одна зоря поломнїйша від другої, мороз був сильний, аж тріщав, снїг хрискав під чобітьми на вдивовижу, на прочудо. Навіть сам старший брат, уже який хлопець нелегкоумень, тай той як узяв на себе чоботи та вийшов — іде та все оглядаєть ся та зупиняєть ся раз-у-раз, наче його хто пита що хвилинки: — “чий ти парубок — чий парубок у чоботах, чий бо ти? — Скажи, будь ласка!”
На другий день мороз такий самий, що вчора. Дерева тріщали на горі ссипаючи з себе иней, сонечко сяло блїдненько, наче зблідло й собі від холоду, наче теж змедзло: а усї брати вибігли з хатки проводитх старшого брата,
