«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Вам чого, товаришу?»
Чоловік подав картку.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Чого ви не прийшли до нас 2 роки тому?»
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.
У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Ви француз — у вас таке прізвище?»
