Сторінка:Майк Йогансен. 17 хвилин. 1925.pdf/38

Цю сторінку схвалено

Раптом старий спинився перед вітриною, де стояли піраміди жовтого, ясного вина й тьмавих запіканок.

Що таке?

Я став — неймовірно здивований. Поз мене пройшла пара лакових черевичків поруч із жовтими чобітками. Виринув дядько й сказав, що вій хоче їсти й як-би не посуха, то його не було-б тут у городі.

Але я не бачив, я дивився на старого.

Знову він оглянувся невидющими очима. Я сховався за дядька й вигріб з коробка жменю цигарок. — Бачите, у мене нема грошей.

Старий ще постояв з півсекунди, повернув і пішов далі.

Я обійняв дядька за плечі й тихенько одвернув його від себе: — мені треба йти за старим.

Люди йшли назустріч і відставали по путі. Я дивився на жінок у модних пальто з прекрасними ніжками. Колись я так сильно хотів, щоб вони були мої  роздягались у мене в кімнаті й лягали взуті на ліжко. Я сильно хотів і вечорами блукав по вулицях мов гидке каченя серед лебедів. Тепер я дивлюсь на них прихильно й зневажливо. Я знаю, що вони мене хотять не менше, аніж я їх, а багато навіть більше.

Я знаю дуже точно, скільки коштують лакові черевички на дамських ніжках. Я знаю, яка буде така ніжка, коли її роззути. Вона трішки менша за мою жилаву ногу пішохода, на ній скацюрблені, намуляні пальці з коротко, аж над м'ясом обрізаними нігтями…

Але все-ж таки цього вечора я прихильно дивлюсь на похітливий вигин підборів. І, я знаю, що дівчинка в червоній хустці…

Вона штовхнула трішки старигана й він глянув на неї. Тепер мені не треба було придивлятися — я знав наперед, що він її не бачив і, наче спіткнувшись об дерево, зашкандибав далі.