Я хочу розповісти одну історію, що скоїлася з моїм знайомим Павліком Явнем.
Павлік Явень блондин, невеличкий на зріст, з кніпс-пенсне на спокійному носі, акуратненько вдягнений блондин. Шіммі стоять у нього в шахві, а ходить він улітку в сандалах, бо в сандалах ходять комуністи, а Павло Явень хоче вступити до партії.
Не те, щоб він вірив в те, що має бути комуністичний лад, скоріше він хоче, щоб йому було добре. Він комуніст-індивідуаліст!
Крім того, він хоче мати револьвер.
Намочивши трошки своє русяве волосся, він розчісував його надвоє посередині.
«Люсю» — сказав Павло Явень.
«Павліку» — одгукнулась Люся Явень, його жінка, з ліжка.
«Люсю — я йду оце. Прийду годині в п'ятій. Ти будеш удома?»
«О п'ятій»… Павліку, я-б хотіла піти к подругі — вона мене викликала в одній справі».
«Гаразд — одповів Павло Явень. «Отже я повернусь зараз-же після обід. До речи, треба говорити не «к подругі», а «до подруги». Коли ти вже вивчишся розмовляти по-вкраїнськи?»
Павло Явень підійшов до ліжка, поцілував Люсю в душку, Люся закурликала й оповила його шию пухкенькими ручками. Павло Явень ще раз поцілував Люсю в губки, узяв портфеля, поглянув на годинника на руці й вийшов сіньми на двір і на вулицю.