Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.
Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.
Вони йдуть вулицею.
Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?»
«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.
«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.
— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу.
Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз.
Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.
Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.
Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує,
— 20 верстов усього.
Він міркує ще з півгодини…
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й їде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі.
Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.