Сторінка:Майк Йогансен. 17 хвилин. 1925.pdf/10

Цю сторінку схвалено

Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.

Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.

Вони йдуть вулицею.

Рено держиться осторонь.

«Скажить, Рено — ви українець?»

«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.

«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.

— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».

Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.

Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.

«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…

Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу.

Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз.

Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.

Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.

Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує,

— 20 верстов усього.

Він міркує ще з півгодини…

За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й їде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі.

Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.