вертаються знов і знов на те саме місце. Але це сердешне створіння було не таке“.
Він звів очі, вираз їх був трохи гумористичний, і обвів поглядом кімнату. „Кажу“ — сказав він — „як це не чудно, а це чистісінька правда. З першого погляду я побачив, що він плохенький“.
Він підкреслив речення з допомогою сигари.
„Я зустрів його, знаєте, у довгім коридорі. Він стояв до мене спиною і я бачив його перший. Я з першого погляду впізнав, що це привід. Він був прозорий і білуватий; крізь його груди я саме міг бачити маленьке віконце край коридору. І не тільки його тіло, а й постава відразу здалися мені кволими. В його, бачите, був, такий вигляд, наче він абсолютно не знає, що йому робити. Одну руку він притулив до дубової обшивки, а другою махав коло свого рота. Отак!
„Яке в його було тіло?“ — спитав Стандерсон.
„Худорляве. Ви знаєте, бувають у молодих людей потилиці з двома довгими кістками вдовж, отут і тут! Маленька вульгарна голова, рідке волосся, негарні вуха. Плечі вужчі, ніж стегна, низький комір, короткий піджак з магазину готових костюмів, штани як матня і обтріпані знизу. Побачив він мене ось так: я дуже спокійно піднявся східцями, я не мав з собою світла — свічки стоять на столі в сінях, а тут оця лямпа — я був у своїх нічних пантофлях і побачив його, ідучи нагору. Я спинився ураз — коли його побачив. Мені не було страшно ані трохи. Мені здається, що в таких випадках лякаєшся куди менше, ніж можна-б уявити собі попереду. Я тільки здивувався й зацікавився. Я подумав: Далебі! Нарешті тут з'явився привид! А я не вірив у привиди протягом останніх двадцяти п'яти літ“
