Дядько Тарас од образи зна, що робити. Постукав Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
Виглянув Мокій:
— Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Тарас у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж я і зачиню за вами і в першу чергу за тобою, радянський українце. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
— Ага-а!
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
— Так…
Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:
— Гм… Підождіть.
— Вибачте, тобто — мерсі… Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазеніни?