хом. Вона вилаялась, і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому. Люде ззиралися на неї, коли вона бігла мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца ускочила в город і припала, голосючи, лицем до землі. Вона тепер знала, на віщо батько шукав хреста в неї на грудях, чого мачуха хрестила горшки та пороги, вона зрозуміла тепер лиховісні погляди тих, з ким вона стрічалася. Її пекла, боліла несправедливість людська, її душило велике лихо, що так несподівано, ні за що ні про що впало на її голову. Вона — відьма! Але ж це брехня, але ж це вигадка, гидка, безглузда вигадка! Вона готова цілому світові крикнути у вічі: брехня! брехня! А тим часом та брехня пекла її, скорпала її за серце нестерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, б'ючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми.
А тим часом по селі луною розкотилася вістка! Розказували, як Параскіца серед білого дня чаклювала коло криниці. Щось сипала у воду, та на всі чотири боки від криниці. Люде одмовлялися брати воду з тої криниці, де-які намагалися, щоб Броски власним коштом освятили закляту криницю. Йон не мав одбою од настирливих людей: вони вже не варувалися його та вкладали йому всі поголоски, що котилися по кутку про його дочку. Показалося, що не тільки Прохірина корова перестала доїтись, більш десятка корів зробились офірою Параскіциного відьмування, чим дуже засмутили своїх хазяйок. Йон мусить якось зарадити лихові, щось зробити. Але що? Що? Ладу не знав та гризся.
То ж він дуже зрадів, коли матуша-Прохіра
