На скільки Йон чудувався, що Маріцца обороняла нелюбиму пасербицю, на стільки пригнітило його те, що̀ люде оповідають про Параскіцу. Але той хрест, що він бачив на власні очі? Відьма хреста не носить. А може то мана була — не хрест? Йон не відав, що думати, та не міг заспокотїись.
Для Параскіци настав чудний і разом з тим важкий час. Усе одмінилося для неї, все стало загадковим, незрозумілим.
Батько очевидячки стежив за нею. Куди б вона не повернулася, скрізь вона чула на собі пильний погляд батькового ока. Маріцца рішучо перемінилася в відносинах до неї. Вона тепер так лагідно й солодко обзивалася до неї, особливо при батькові, хоч при тім ніколи не забувала крадькома, але так, що Параскіца завжди помічала, хрестити все, за що Параскіца бралася. Вона хрестила глечик з водою, з якого дівчина пила, хрестила піч, коли до неї приступала Параскіца, навіть курей, яким та давала їсти. Це все так бентежило Параскіцу, що вона не витримала і знов почала пропадати на винограднику.
Однак і на винограднику не могла вона знайти вже колишньої самотности. Часто, коли вона, затоплена в задуму, сиділа під кущем, згорнувши руки, до вуха її долітав якийсь шепіт. Озирнувшись, вона часто стрічалася з горючими цікавістю очима, що дивились на неї з-за розсунутих кущів. Її вистерігали, підглядали, шептались при ній. Чого? Вона не розуміла. Вона лиш згадувала, як в останні часи всі тікали від неї, знехотя одповідали на привітання, або й зовсім не одповідали, тикали на неї пальцями, поглядаючи скоса лихим
