— Розщібай, зараз, кажу! — гримнув він.
Параскіца затремтіла і, залякана, почала розщібуватись… Це їй ніяк не давалось, ґудзик заплутався в петельці, руки тремтіли. Врешті, сорочка якось розщібнулась і з-під неї показались жовтуваті перса, а між ними, на чорній мотузочці, невеличкий срібний хрестик.
Йон взяв у руку хрестик, подержав його, потер між пальцями і показав Маріцці. Та глянула од печі, похитала головою і нічого не промовила.
Йонові наче камінь з грудей спав. Легше якось зробилось на серці, хоч разом з тим соромно перед дочкою. Та все ще стояла на одному місці розхрістана, здивована й несміла.
— Закрий… Закрий перса! Та держись мені хати, не блукай по ночах!
Параскіца зашарилась вся. Сором гарячою хвилею залляв її лице. Вона затулила рукою голі перса і прожогом вискочила в сіни.
Йон ззирнувся з жінкою. Та, з засвоєним в останні часи загадковим виглядом, здвигнула плечима. Потому, несподівано для Йона, пискливим голосом почала жалітися на брехні людські. Може, дівчина нічого не винна, а на неї таке зводять. Правда, чудна вона, нелюдима — та вже й такого не може бути, про яке розказують люде. Глуха Маріора клялася й божилася, що бачила Параскіцу на журавлі од колодязя: стояла вночі проти місяця і все щось наче сіяла на землю. А Іордохі Карабуш жалівся, що щось йому зав'язало ликом ворота і зараз після того коняки заслабли, — вже нічиє діло, каже, як Параскіцине. Наслухалась вона на ярмарку, аж сорому наїлася. А все певно брехні, поговори людські.