валась межи ними і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:
— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…
Вся фігура Йонова — з випнутими до-гори плечима, між якими стирчало дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що мов у півня далеко закидались наперед, — здавалася Ґашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху, але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами та вигукуючи на голос:
— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..
Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:
— Хто там?
Йон так і присів на місці. Ґашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.
— Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у темряву. Ґашіца тремтіла за бочкою.
Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.
— Ґашіце! — пошепки обізвався Йон.
— Чого?
— Де ти?
— Отут за бочкою…
Йон напомацки дочовгався до Ґашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.
— Ходім звідси, — обізвався врешті Йон.
— Боюся, хай потому…
