Коли вино сягнуло до половини посудини, Йон зупинив Ґашіцу.
— Доволі!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну й пожадливо припав устами до вина.
Ґашіца, спершись на бочку, не спускала ока з свого милого, немов роскошувала його приємністю.
— Бун джін[1], — відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.
— Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Ґашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних, жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман. Вона наче з-за стіни чує Йонів голос, його слова.
О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний „флаке́в“[2], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втікла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і „русешті“ знає… От — котрий втне так: „Вєруу… діноо… Боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма“…
Йон навіть пустив Ґашіцу, так його захопили ті незрозумілі чужі слова cred'а —
„русешті“…
