— Знаєш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись? — скінчив він.
— В сінях вода стоїть…
— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафці вина?
Ґашіца задумалась.
— Стій! — сказала вона. — Я зараз! — і подалась до хати.
Відчинивши тихенько сінешні двері, а потому й хатні, вона полізла в мисник, намацала там тоненьку воскову свічечку та сірнички, потому налапала на стіні ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.
— Ходім! — покликала вона його, подаючись наперед.
Вони пройшли повз сплячих на-вшпинячки одно за другим, повитягавши сторожко шиї.
Коли проходили повз собаку, та загарчала з просоння, але не прокинулась.
Ґашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфичним духом льоху. Пройшли кільки ступенів у темряві, а потому засвітили свічечку. Темрява пірхнула від світла і забилась по кутках.
Ґашіца приліпила свічечку до бочки. Дев'ять таких бочок повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою по-під стінами льоху. Відра й куфи, великі і малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмурно навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.
— Котре біле? — збудив тишу Йон.
Ґашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і висмикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи й зашуміла.
